Щось подібне до сучасної пасти ікнуло у давньому Римі – з позначенням виробів з борошна по типу лапші: її називали lagana. Попри жартівливе прізвисько типового італійця – «макаронник» - ще триста років тому ця страва не вважалась національною навіть у Неаполі. Після об’єднання Італії у 1861 році, втім паста перейшла на північ країни, ставши гастрономічним ключем до поєднання регіонів. Наприкінці 20 століття в італійській пресі розповідали: «Римляни вміли замішувати тісто з борошна і розкочувати його у тонку та широку пластинку (широка лапша), згодом її нарізали шарами та вживали у їжу.

До речі, лазанья, попри невелику схожість до класичної пасти, теж відноситься до цієї категорії. Витягнуті листи з соковитою начинкою – атрибут меню місцевих ресторанів. Принципові зміни в технологію приготування надали страві її шарму. Римську пасту готували у печі, і лише у Середньовіччі почали відварювати в окропі, інколи в бульйоні або в молоці. У 21 столітті неаполітанську пасту затвердили як автентичну марку. Отже, батьківщина її узаконення – містечко Граньяно, що славиться своїм місцезнаходженням поблизу Везувія.

Бути улюбленицею місцевих жителів для цієї страви було недостатньо. На часі стало промислове виробництво – а отже, винайдення технології сухої пасти тривалого зберігання. Саме араби винайшли технології просушування, тому наявністю італійської пасти на полицях українських супермаркетів ми завдячуємо, імовірно, їм. У 12 столітті на Сицилії вже існувало промислове підприємство, де виготовляли суху пасту і відправляли її по країні та за кордон. Злиття гастрономічних традицій римлян та арабів призвело до створення довгих макарон (згадки про це у літописців 14 століття).

Давні збірники рецептів диверсифікують види пасти за формами та регіонами їх розповсюдження. У 15 столітті були розповсюджені сицилійська та лігурійська технології (традиції приготування), але північ Італії була віддана домашній, свіжій пасті: тортеллі, лазаньї та міллефанті (так звана зернова паста, тому науковці припускають, що до нас вона дійшла в такому вигляді). Особлива паста – для особливих свят. За згадками подорожуючих, це була святкова страва. Якісний рецепт можна віднайти вже у 14 столітті: в кулінарній книзі Liber de coquina процес описували таким чином: потрібно приготувати тісто на заквасці, розкачати його та розділити на квадрати сторонами у три пальці. Квадрати відварювали в окропі і заправляли, викладаючи шарами із тертим сиром. У багатьох кулінарних книгах радили їсти пасту деревинним гострим інструментом (до моменту появи і розповсюдження вилки). Можемо зробити висновок, що паста була ковзка і гаряча – у той момент, коли її подавали на стіл.

Промисловій vermicelli завдячуємо 15-му століттю. Тісто розкочували дуже тонко, рвали руками на маленькі частинки і висушували на сонці. Ще одтин рецепт, якому більше п’яти сотень років: найкращий сорт борошна потрібно змішати з білком та рожевою водою, тісто замішується і розділяється на тонкі, наче соломинки, шматочки. Потрібно взяти залізну проволоку, викласти її на тісто та провести по поверхні. Ми отримуємо макаронину, наче просвердлену посередині.

І лише кілька століть потому пасту перестали годинами розварювати у воді. Сучасна паста – радше альденте – тепер із соусами та сиром, як паста «4 сира» у Географії, або традиційна Карбонара та Болоньєзе. У меню закладу є два особливих види – з мідіями та броколі, і паста з креветками.